Не можу не погодитися (як і більшість людей) з думкою, висловленою Бернардом Шоу, про те, що вміння людини виносити самотність і отримувати від цього задоволення є великим даром, який у цьому світі не кожен здатний мати. Тож далі спробую довести, що погляд на людську здатність насолоджуватися самотою як на неабиякий талант має під собою грунт.
Для цього передусім визначусь із тим, що я розумію під словом “самотність”. На мою думку, воно двоїсте за своїм значенням. З одного боку, ним позначають своєрідний стан людини, у якому та перебуває, відмежувавшись від інших із певних об’єктивних або суб’єктивних причин. Цей стан характеризується тим, що людина позбавлена можливості або не має бажання спілкуватися з іншими особами, а тому змушена, так би мовити, обходитися власними силами – жити у своєму власному світі, покладатися лише на себе у вирішенні різних справ. У цьому значенні слово “самотність” уживають, наприклад, у такому контексті: “Ця людина самотня, тобто перебуває в стані самотності”. З другого, – словом “самотність” позначають почуття людини. Це почуття вона змушена переживати через стан самотності, через усамітнення. У такому разі найчастіше кажуть: “Ця людина страждає від самотності, тобто зазнає душевних страждань, болю від того, що почуває самоту”.