Літо проминуло якось непомітно. Ось і осінь. Дерева виграють червоними барвами, немов їх запалили, тож вони і горять. Мене так і тягне до парку, де в цей час не дуже багато людей. Там дідусь на лавочці гріється під по-осінньому ласкавими променями сонця, а там молода матуся гойдає дитинку, бавить її жовтим листям. Повітря прозоре і чисте, ще тепле, пахне яблуками та вологою землею. Жовтогаряче листя ласкаво шурхотить під ногами. Хлопчаки ганяють по асфальту невеликі темні, немов лаковані, каштани.

Зайду до парку, присяду на лавочці, не можу надивитися, наче раніше не бачив: кожне дерево палає, горобина обсипана червоними ягодами. Грона звисають, як виноград. Серед гілок лунають співи птахів. Повно зараз тут тих, хто любить поласувати червоною ягодою горобини чи погрітися під останніми теплими променями. Земля ще не протряхла після дощу. У чистоту п’янкого повітря просочується аромат листя.

Повертаюся додому пізно. Сонце сховалося за обрій. Земля враз потемніла й затихла. Парк залишився наодинці з тишею і осінню.