Надзвичайно поетична картина природи змальована у вірші П.Тичини «Гаї шумлять». Твір сповнений світла, радості, повноти життя. Ліричний герой сприймає навколишнє середовище як подарунок природи-шум гаїв, хмарки в небі, гудіння звону, коливання достигаючих нив, шепіт трав. І на завершення-завжди вражаюча картина сонця, що заходить над рікою, залишаючи на воді золоту доріжку та свої відблиски, Ніби розколовся навпіл сонячний диск-одна частинка у небі, а друга-на тихій гладіні води. Це сонячне золото заповнює душу, спонукає до творення краси й добра. Вірш перейнятий радісним відчуттям людини, яка вслухається у весняний шум зеленого гаю, усміхається сонцю, квітам, любується чарівними хмарками, що біжать по блакитному небі. Ліричний герой ніби «розмовляє» з природою, звіряє їй свої найпотаємніші, найінтимніші почуття, захоплення яскравими барвами, гармонією вічно рухливої природи. А чи не є це пасивне замилування природою? Нічого спільного з пасивністю тут немає. Природа зображена активно діючою, вона захоплює поета («душі моїй так весело»), збуджує в нього найкращі почуття, викликає спражню музику в душі.