Старі люди розповідають, що якось небо дорікнуло польо­вим рослинам за невдячність:

—  Багато квітів вітають мене своїми пахощами, своїм таєм­ничим шепотом. Тільки ви, невдячні, мовите й на мене не ди­витесь. А я ж напуваю вас дощиком, зігріваю сонечком.

—  Ні, ми не такі,— відповіли квіти польові.— Ми тобі дуже вдячні, але не сміємо про це сказати.

—  Гаразд, якщо ви не можете піднятися до мене, то я при­хилюся до вас.

І небо просило землю виростити серед колосків клаптики його самого. Так небесна голубінь розлилася серед золотих хліб­них ланів. І колоски змогли нахилятися до голубих квіток, пес­тити їх і розповідати про свою любов до синього неба.

Може, тому, що волошка — небесні очі на землі, а квітами люди лікують хвороби очей.