Кожен народ має свою неповторну скарбницю — рідну мову. А мова — це глибина тисячоліть, неповторна історія розвитку людства, що прийшло на цю землю творити добро. «Мова — то цілюще народне джерело, і хто не припаде до нього вустами, той сам всихає від спраги» (В. Сухомлинський). Українська мова дивує й захоплює, вона ясна й повноголоса. Та щоб володіти нею вільно, слід докладати зусиль, підвищуючи рівень власної культури. Висока мовна культура потребує великого бажання досягти рівня обізнаності. А от говорити й писати погано набагато легше. Тут не треба докладати зусиль, можна пливти за течією, опускаючись у своїй мові все нижче й нижче. Так поступово мова людини дичавіє, заростає бур'янами. Щоб із цими бур'янами боротися треба знати їх коріння і насіння. 

Багато непорозумінь виникає через мовну недбалість. Ми часто ображаємо одне одного, зовсім не бажаючи цього, а саме через невміння чітко, недвозначно висловити свою думку. Адже від того, наскільки ми точно втілюємо в слова, формулюємо свою думку, наскільки вільно володіємо мовою, залежить і те, як нас розуміють інші. 

Тож нашу скарбницю необхідно берегти і ставитися насамперед до себе вимогливо. Про мову треба дбати й плекати її, бо це дорога наша спадщина віків і поколінь. Треба зберегти й передати її наступним поколінням, але передати не покручену й понівечену, а збагачену й більш вишукану. І нашим нащадкам також належить передати й примножити неповторну красу рідного слова.