Одного ясного дня, дiдусь сiяв восени пшеницю. Потiм раптом подув вiтер, почав моросити дощик i дiдусь вирiшив скорiше сховатися в свiй теплий будиночок. Але одне зернятко видув вiтер i воно опинилося зовсiм одне в грудцi землi, яке пролежало там доти, доки не прийшла весна. Пролежавши пiд землею усю сувору зиму, маленьке зернятко набралося сил, тепла та проросло. Дiдусь,вийшовши на огород здивувався. Звiдкиля ж узялося тут зернятко,яке так жваво проросло. Дiдусь дбав про це ще зовсiм маленьке зернятко. Згодом наступило тепле та сонячне лiто. За лiто маленьке зерно пiдросло та росплодилося. Так i простоявши майже все лiто великi пагони пшеницi, були скошанi дiдусем.Вiн iх перемолов та морозною зимою ласувавши смачними пирiжками дивився на пустий огород, який незабаром буде знову проросший золотистою пшеницею!