Жила колись на Україні одна родина. Чоловік козакував при потребі, а відтак сіяв на зимівнику хліб. Жінка була йому до помочі і доглядала за дітьми, бо було за ким. Дав їм Бог п’ятеро синів і одну дочку. Зіп’ялися на ноги господарі, добралися до якогось там достатку. Милувалися у вільну хвилину обоє своєю донечкою-писанкою і синами-соколами. Обминало їх обійстя нещастя, бо хатина ховалася у глибокому байраку та й гострі шаблі й стріли батька та його синів завжди були на сторожі. Та людське щастя у руках Божих…

Настали на Україні важкі часи і вороги віднайшли той щасливий зимівник та й взялися до грабунку. Стали проти ворогів батько з синами, але сила солому ломить: сміливих козаків постріляли і порізали. Кинулися кати до хати та на їхній дорозі стала мати із самострілом. Поклала кулею зайд, а сама впала на порозі рідної хати. Тіла козачі вороги потягли із собою кудись, а маму донечка поховала у саду.

І сталося диво... Виросло на тому місці деревце, яке навесні зацвіло пишним білим цвітом, а літом налилося червоними ягодами, схожими на краплини крові. Милувалася дівчина-сиротина цвітом деревця, а як спробувала смачних ягід, то враз заснула. І сниться їй те деревце , що з нього вийшла постать матері, стала біля неї і каже:

– Видиш ня, донечко? – шепотіли люблячі уста. – Вишня, доню?

З того часу те деревце називають Вишнею. А що великою є душа кожної матері, то краплини-ягоди в неї великі та соковиті.