Пливла собi колись у давнину
   Замрiяна i тиха рiчка Лтава.
   З`явилось згодом мiсто у степу
   I гордо нарекли його Полтава.
   Та Лтава не велика й не стрiмка,
   Лиш солов`ї спiвали берегами.
   А та Полтава й досi чарiвна
   Полтавками i щирими пiснями.
   Життя мiнливе,  час не зупинить,
   Роки, як хмари, линуть понад степом.
   Але полтавську душу не змiнить,
   Вона,  як квiтка, пахне диким медом.
   Вона п`янить садами навеснi,
   Коли облите бiлим все навколо.
   Спiває колискової менi
   Осiння тиша мiсячного кола.
   Хрестами в небо лине монастир,
   Вiками,  як садами оповитий.
   Навколо простягався свiт страшний,
   А тi черницi жили у молитвах.
   Там недалеко хата в затiнку,
   З криницею була,  як i годиться.
   Колись у цьому самому садку
   Жила собi Маруся-чарiвниця.
   Та Чураївна гожа,  як весна.
   Життя дало їй небуденну долю.
   Пiснi чарiвнi людям в свiт несла,
   I тi пiснi полинули любов`ю.
   За Україну та за всiх, за всiх
   В тiй пiснi душу виспiвала щиро.
   У тiй душi сплелися сльози й смiх,
   I та душа пiшла у свiт,  як в вирiй.
   I мудра,  i спiвоча, й чарiвна,
   Така вона,  Полтава кароока...
   Другої ж бо такої в нас нема,
   Зворушує i навiває спок