Перший теракт, про який я пам’ятаю, — це11 вересня 2001 року. Мені було десь 8 років. На екрані телевізора на чорному фоні писали прізвища загиблих.Я не зрозуміла, навіщо якісь люди підірвали будинки з сотнями безцінних люл ських життів. Не розумію і зараз. Мабуть, ніколи не зможу осягнути цього, бо ніколи не могла зрозуміти будь-якого злочину.

Перше вересня 2004 року, Беслан. Я дивилась на обличчя людей і не могли стримати сліз. За що? За що цьому народу таке випробування? І лише одне питання висіло у повітрі: хіба можна назвати людьми тих «істот», що скоїли цей страшенний злочин?!

Тероризм — це небезпечна хвороба людства.

Тероризм — це явище, якого людство, мабуть, ніколи не позбудеться.

Тероризм — це дощ. Ми не можемо його зупинити. Чи все ж таки можемо? Адже ми з вами — люди! Люди, а не бездушні істоти, що за кусень хліба продають і зраджують. Адже ми Люди — цивілізовані, розумні. То як же ми можемо чинити таке? Як ми можемо втрачати власне обличчя?

Заради всіх, хто живе на землі, єднаймося! Не дамо пролитися дитячим сльозам, захистимо самих себе і своїх рідних!!! І тоді емблемою всього світу станс Сонце — веселе й лагідне, а не попіл від згорілих осель. Бережімо мир!