Про калину Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини) Дуже давно жила на світі дівчинка Калинка. Не було у неї ні батька, ні матері. Пішла вона одного разу у ліс, щоб сухого гілля наламати. Прийшла, дивиться, аж стоїть кущик та такий сухий, жодного листочка немає. Жаль стало кущика Калинці, викопала та й узяла з собою. Прийшла до хати, вибрала гарне місце та й посадила деревце. Старанно поливала його Калинка, доглядала, а навесні деревце зацвіло ніжним білим цвітом. Як наречена стояв калиновий кущ. Хто не йшов — милувався кущем. Дівчата вплітали в свої коси цвіт куща дівчинки Калинки. Коли ж прийшла чарівна осінь, одягнувся і кущ Калинки в золоті шата, та ще й повісив на віти монисто — ягоди червоні, мов кров. І старі, і малі дивувалися кущем Калинки. Пройшла осінь. Завіяло, замело білою віхолою. Все побіліло, замерзло, лише кущ Калинки горів червоним монистом. Прилетіли горобчики, покуштували ягід, а вони ж бо солодкі, мов мед. Рознесли горобчики славу про кущ Калинки, ще й по насінинці в дзьобику. З тих пір вирощують українці Калинкові кущі, які звуть калиною.