Черкаси, місто в якому я живу. 
Воно має багату історію, але мало пам’яток архітектури. Воно славиться культурними діячами минулого, але майже не має сучасного культурного життя. Це майже курортне місто, яке славиться своєю природою, рівними та паралельними вулицями, які розбивають місто на безліч кварталів. 
Майдани. Ми до них звикли та не звертаємо на них уваги, але в Черкасах є майдан Європейський (біля Будинку Торгівлі), Леніна, який розташований між майданом Воїнів-інтернаціоналістів (на розі Шевченка та Святотроїцької (Кірова) та майданом Шевченка (біля Драмтеатру). Майдан Дружби Народів який переходить в майдан Богдана Хмельницького та впирається в кафе „У Богдана”. Ми не помічаємо цього, але, як приємно, що стіни будинків не давлять на пішоходів. 
Бульвар – зелений, довгий, цікавий. Тут можна посидіти на лавочці (шкода, що вони переважно в центральній частині міста. І огорожу стару теж шкода) і спостерігати за містом, за життям черкасців. Можна читати, пити пиво, слухати музику, спілкуватися. 
Але коли до мене приїздять гості, мені майже немає чого показати. 
Чудово, що є що розповісти. 
Пам’ятник Шевченку встановили „підпільно” без постанови Кабінету Міністрів. Пам’ятник Леніну – найбільший в світі пам’ятник окремо стоячого вождя світового пролетаріату (висота постаменту 6 метрів, фігури 9 метрів 10 сантиметрів). Пагорб Слави ми нагорнули більший ніж у Києві, маленька помста, що нам не дозволили встановити вищу ніж у Києві фігуру „Батьківщини-матері”. 
Дніпро 12-14 кілометрів завширшки. Розповідаю, про те звідки взялися сучасні мешканці міста: мешканці колгоспів, яким видавали паспорти, коли вони їхали на комсомольську будівлю (хімічні заводи) та достроково звільнені зекі, яких відправляли працювати „на хімію”.