Нещодавно на уроці української літератури ми прочитали оповідання Григора Тютюнника "Дивак". Мені одразу здалося, що з'явився у мене новий друг — щирий, добрий.

Запам'ятались Олесеві очі: "чорні, глибокі, як вода в затінку, дивляться широко, немов одразу хочуть збагнути увесь світ". Так, хлопчик допитливий, цікавиться всіма дрібничками, що трапляються йому на шляху до школи. "Йому подобається робити перші протопти в заметах, знімати снігові очіпки з кілків у тинах". Олесь сприймає природу як живу істоту; зрозумівши, що сосна помирає, він хоче їй допомогти — хоч би нагребти сніжку на її оголене коріння. Жаль йому і льоду, який ламають хлопці, і пліточки, яка опинилася в зубах у щуки. Хлопчина має творчу, живу уяву, яка допомагає йому жити цікаво, змістовно, бачити красу навколо себе.

Олесь добрий, і навіть я б сказала, мудрий. Він не забіяка (не дав же здачі Федькові!). Але, разом з тим, Олесь — рішучий хлопець. Він уміє обстоювати власну думку і протестує проти вчительки, яка не хоче його зрозуміти і дозволити виконувати інше завдання. Не сприймає він і дідову жорстоку науку: "Тут, на землі, не бити не можна".

Я думаю, що такі, як Олесь, стають справжніми людьми, небайдужими, чутливими до навколишнього світу. І без таких "диваків" світ став би жорстоким і холодним.