Його хіба що на налигачі тільки затягнеш, тяжко працю­вав на маленькому клапті
землі, що ледве могла прогоду­вати 
його  сім’ю,  а 
книжки  купував.  Бувало, 
на  ярмарку люди,  спродавшись, 
і  до   шинку 
заглянуть,   а   він — ні-ні. 1 замість того щоб, як годиться
доброму господареві, хиль­нути чарку-другу й заспівати веселої, він купить на
витор­гувані гроші книжку з малюнками та так же на неї дивиться, так її рукою
гладить,  немовби хтозна-яке добро
придбав! 1  вдома   ввечері  
потім   марно  лій  переводить, луплячи очі в ту книжку. А для
чого то? Не пан же який, не піп, навіть не писар з розправи, а простий собі
мужик! Хіба то мужиць­ке діло книжки читати!.. Головне ж, і до школи малим не
ходив, а оповідали, що то п’яниця дяк із сусіднього села за шкалик горілки
навчив його на біду літери складати. І ото відтоді Артем — як розуму рішився. І
громади став ніби цу­ратись, усе, знай, 
сидить у  своїй  хаті, 
пучкою по  рядках у книзі водить і
губами ворушить. Ні, чисто тобі здитинив­ся дядько!.. Проте, коли його жартома
питав хто, що він там у тих книжках знайшов, Артем охоче розповідав. І сміяли­ся
ж потім люди, переказуючи один одному, як Артем вичи­тав у книгах, що японці,
приміром, збирають по горах пта­шиний 
послід  і  тим 
послідом  землю  угноюють, 
а  котрий японець багатіший, так
той і оселедцями свою землю здобрює.
   А найбільше любив про птахів оповідати. І
тут же й сам «голос міркував, немовби радився з кимось.