Щось дзумить і дзумить мені у вусі, і од того в’їдливого звуку я розклепляю повіки. В кімнаті півтемрява. Митько спить поруч на розкладачці, а у вікно товчеться і товчеться головою і тому, мабуть, ще більше чманіє настирна муха.

«От капосна», - думаю я собі, коли це:

- Агов, Демидівно, - чийсь пронизливий голос. - Діждались-таки онучка?

- Діждалась, Дмитрівно, діждалась. Приїхав із приятелем своїм.

- А де ж то вони, чи вже подалися кудись?

- Сплять іще. Потомилися з дороги. Та й городські ж, люблять поспати.