Поезія Ліни Костенко «Кольорові миші» про нестандартність почуттів, оригінальний підхід до сприйняття дійсності. Талановита поетеса так переплела в невеличкому творі уявне, фантастичне і реальність, що мимоволі перед нами за рядками вірша постають художні образи, наче на картині.

Уявімо собі середньовічне місто. У ньому темно від диму вогнищ, на яких спалюють людей, котрі насмілилися думати чи жити по-іншому. Наук тут ще не знають ладом. Отже, і населення міста, темне, неписьменне, легко визнає відьмою чи чаклуном того, хто мислить чи чинить інакше, ніж інші. Суддя в судейській чорній мантії лише підсилює пітьму юрби. Такими художніми образами змальовує Ліна Костенко реальність.

Коли читаєш поезію, здається, що поетеса сама присутня на тому суді, на який приводить розлючений сусід підсудну Анну, якій, може, з десять років. Вона також бачить багряне кленове листя, що покладене на столі, як доказ. Може, маленька Анна на суді — це сама Ліна Костенко, якій також довелося свого часу пережити несправедливий суд. її вірші теж незвичайні, як і кольорові миші, яких робила з жовтих листочків дівчинка Анна.

Суддя також живе у своїй буденній реальності. Якщо сусід відчуває моральну шкоду від того, що миші яскраві, то суддя намагається знайти прозаїчну підставу для покарання чогось неповторного, духовного. Він звик виносити вирок. Для нього кожен, хто на лаві підсудних, є винним. Потрібно лише знайти докази цієї вини чи їх підтасувати.