У казці Емми Андієвської розповідається про жителів дивної країни. Вони називалися яянами. І це ім’я якнайповніше розкривало характери мешканців.

      Вони не були привітними. Холодом зустріли пастуха, адже серця їх були черствими до інших. Коли голодний хлопець запитав де можна поїсти, жоден навіть не обернувся у його сторону, «дарма, що козопас обійшов мало не все місто». Абсолютна байдужість затьмарила їх. Вони не радились, не спілкувалися, не хотіли допомоги, думали тільки про своє «я», неспроможні сказати слово «ти»,  були самолюбивими та самовпевненими, одним словом егоїстами, тому «кожен яянин запитань іншої людини просто не чує». І пастух побачив велике місто, «яке складається з вузьких довгих веж, що їх кожен будує на свій лад, бо ці вежі весь час розвалюються». Їхня праця марна та не приносить результату. Натомість тільки спільна рада та праця приносить добробут.

      Але у цьому сірому тумані байдужості є промінчик світла. Один старий дідок не зміг стати справжнім яянином. Йому вже не потрібне слово «я». Він дає хороший приклад мешканцям того незвичайного містечка.