Образ Василя гармонує з образом Марусі. Василь - бідний селянський парубок, сирота, працює свитником у місті. Він розумний, гарний, працьовитий і релігійний. Портрет його змальований у фольклорному дусі: «Хлопець гарний, русявий, чисто підголений; чуб чепурний, уси козацькі, очі веселенькі, як зірочки: на виду рум'яний, моторний, звичайний...» Василя поважають дорослі, з ним хочуть дружити молоді, хоча й сирота, проте він до всякої роботи здатний. Розумові здібності Василя виявилися в тому, що він швидко навчився грамоти в купця. 

Василь закохався у Марусю з першого погляду і почувався надзвичайно щасливим, коли дізнався, що це кохання взаємне. Автор користується фольклорними зворотами для висловлення Василем своїх почуттів: «Марусенько, моя лебідочко, зірочко моя, рибочко, перепілочко!.. Я мову раю!» 

Василь подобався батькам Марусі, але перешкодою на шляху одруження стояла солдатчина. Благання Марусі і Василя скінчилися домовленістю між непохитним батьком Марусі і Василем: Наум віддасть за нього доньку за умови, що той заробить собі на найомщика і таким чином відкупиться від солдатчини. Василь покоряється долі і йде у найми до купця. 

Василь повертається з заробітків, але Марусю застає вже неживою. Побачивши Марусю у труні, Василь «закричав жалібно, застогнав, зблід як смерть, та тут же і впав, мов неживий!..». Велика чутливість і переживання властиві Василеві. Він тяжко сприйняв смерть коханої, навіть хотів покінчити життя самогубством, але знайшов інший вихід: постригся в ченці печерського монастиря. Невдовзі після постригу Василь помирає у монастирі під іменем отця Венедихта. 

В образі парубка втілено глибокі переживання від втраченого щастя. 

О. Гончар, виходячи з «народних критеріїв», писав: «В образі Василя письменник намагався втілити найхарактерніші риси кращого парубка, такого хлопця, який був би гідним Марусі».