Одного весняного ранку на Тереблю прилетіли два розкішні птахи - білі лебеді. Вдень вони ховались від людей між вербовими кущами, а ввечері та зранку, коли на річці було спокійно і тихо, птахи обережно виходили, щоб поплавати. Їхня любов та піклування одне про одного нагадувало молоду пару закоханих людей, які ось-ось стануть на рушничок щастя.    Лебідь був більшим за лебідку, на голові мав чорну пляму, що нагадувала корону, а лебідка, немов тендітна царівна, тулилась до свого принца, який її так віддано захищав. Навіть тоді, коли вітер колихав кущами верби, що гіллям звисали у воду, лебідь підпливав до неї та сильно шипів, розмахуючи велетенськими крилами. Немов хотів сказати: «Не підходь, бо зараз витягну гострого меча та порубаю…».