Любов — це найглибше почуття людини. Вона народжується разом з людиною і вмирає разом з нею. Любов буває різною: любов до жінки, до матері, до Батьківщини, до дитини. Але в будь-якому випадку вона робить людину духовно багатою, наче дарує їй крила.
Про це велике почуття писали майже всі письменники і поети. Дмитро Павличко також створив багато ліричних картин кохання. Як творець талановитих віршів, поем та пісень, він приніс у велику літературу долю свого краю, частку свого серця. Читачі схвильовано оцінили книжки Дмитра Павличка, які знаменували собою наступне визначне досягнення новітньої поезії, творчий злет українського мистецтва слова. Слово Д. Павличка, виразне й самобутнє, відшліфоване до блиску і точне, виповнене чуттям любові й ненависті, багате на барви і голоси життя, лине по-молодому дзвінко, щиро. Поезія Павличка така мелодійна, що вже давно привернула увагу композиторів. Щирості вислову поет досягає народнопісенними засобами, пестливими словами, ліричною схвильованістю.
Справді народною стала пісня "Два кольори". Краса і нев'януча свіжість її полягають передусім у глибинній поетичності тексту. Вільно оперуючи словом, поет досягає стислості вислову.
Усього доводиться зазнати людині на своєму віку, однак головним, визначальним повинні бути любов до батьків, здатність лишитися самим собою і тоді, коли вже "війнула в очі сивина". Дорогим і святим для героя пісні зостався "згорточок старого полотна і вишите... життя на ньому" — як добра згадка про матір, як заповіт вірності рідній землі.