На межі давнього та нового періодів в історії українського письменства височить постать Григорія Сковороди. З покоління в покоління передаються розповіді про цього письменника, просвітителя, філософа. За що б він не брався, робив по-новому, ставився до цього з відповідальністю, принципово.

Будучи викладачем піїтики, Г. Сковорода викладав предмет по-своєму, працював залюбки, написав підручник. Це не подобалось єпископу, а ще більше не сподобалася, сміливість, з якою Сковорода йому відповів: «Одна справа — архієрейський посох, а інша — смичок». Цими словами філософ указував на невігластво єпископа, який не має права судити про якість викладання.

З 1769 року Сковорода вів мандрівне життя, щоразу відхиляючи пропозиції щодо різних посад та чинів. А таких пропозицій було багато. Ченці Києво-Печерської лаври, знаючи його як ученого, пропонували стати «стовпом церкви і прикрасою обителі». У відповідь почули: «Я стовпотворіння собою умножати не хочу, доволі і вас, стовпів неотесаних, у храмі Божому...» Спокутували його й

І високими світськими посадами. Бажаючи ізолювати від людей, харківський губернатор запитував Сковороду, з якої причини той не обере якогось сану. І Григорій Савич пояснив, що світ подібний до театру, де кожний обирає свою роль. А він обрав і грає роль низької, простої і самотньої людини. Відмовив Сковорода навіть цариці Катерині II, заявивши: «Мені моя сопілка і вівця дорожчі царського вінця»