Дитина.

1. А й дитина ж то вийшла – на славу! Повновиде, чорняве, головате, розумне… Тільки якесь невеселе, вовчкувате, тихе.

 2. Дуже любив Чіпка казки слухати. В казках його зроду розумна голова знаходила немалу роботу. Казка була йому не вигадкою, а билицею. Не раз хлопець рівняв казку до життя, а життя до казки – і само собі міркувало, дивувалося…

3. Чіпка мав добру пам’ять: з неї ніколи не виходила думка, що він “виродок”; він ніколи не забував бабиної ради… Собі на лихо, рядом з добрими думками, у малому серці ворушилося щось недобре, невпокійне… розбуджене, воно не давало йому забутися, ніколи не прощало нікого, коли бачило яку помилку… І росло лихо в його серці – і виростало до гарячої відплати, котра не зна ні впину, ні заборони…

Дорослий.  (Портрет Чіпки) На перший погляд йому, може, літ до двадцятка добиралося. Чорний шовковий пух тільки що висипався на верхній губі, дек колись малося бути вусам; на мов стесаній борідці де-где поп’ялося тонке, як павутиння, волоссячко. Ніс невеликий, тонкий, трохи загострений; темні карі очі – теж гострі; лице довгобразе – козаче; ні високого, ні низького зросту, – тільки плечі широкі та гуди високі… Оце й уся врода. Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших хуторах та селах. одно тільки в цього неабияке – дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духова міць, разом з якоюсь хижою тугою…