Походження і розвиток балад
Балада належить до найскладніших фольклорних жанрів. Появу балади
відносять до Середньовіччя. Провансальці називали даний жанр
танцювальною піснею, французи характеризували баладу як ліричний вірш,
англійці - як сюжетні поеми ліро-епічного характеру. У ХІХ ст. в
Росії, Україні, за визначенням М.Максимовича, М.Костомарова, таким
словом називали літературні та народнопісенні твори.
На сьогодні існує кілька визначень балади. Пропонуємо одне з них:
балади - невеликий за обсягом віршований сюжетний гостродраматичний
ліро-епічний твір, в якому відображаються напружені конфлікти в
особистому та громадському житті.
Корені балади - в календарно- і родинно-обрядовій пісенності.
Найдавніший запис балади знаходимо в рукописній книзі чеського
фольклориста Яна Благослава „Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш".
Найпродуктивнішим періодом баладотворення вважають ХV-ХVІІ ст. З ХІХ
ст. балади публікуються у багатьох збірниках українського фольклору.
Ґрунтовно досліджував балади І.Франко („Жіноча неволя в руських піснях
народних", 1883), наукові розвідки цьому жанру усної народної
творчості присвятили О.Потебня, Ф.Колесса, К.Квітка та ін. Національні
сюжети, символи й образи балад знайшли відображення у творчості
Т.Г.Шевченка („Тополя", „Причинна", „Утоплена", „Катерина" тощо).
Широко використовували баладну традицію поети початку ХХ ст.
(П.Карманський „Українська балада", М.Вороний „Бондарівна", В.Еллан
„Балада про любов" тощо. Найповніше видання „Балади" у серії „Народна
творчість" було здійснено у 1987 році. Фольклорист О.Дей опублікував
„Каталог українських народних балад".