Ми вивчаємо на уроці повість Миколи Вінграновського «Сіроманець». У ній розповідається про хлопця, його незвичайну дружбу зі справжнісіньким вовком.

   Хлопця звати Сашком. Він звичайний школяр, йому дванадцять років. Допитливий, непогано вчиться, не забуває виконувати домашнє завдання. Він виділяється тим, що любить ходити до школи лісовою стежкою, спостерігати за природою, прислухатися до лісових звуків. Має світлу душу, співчуває та допомагає беззахисному вовкові, переживає. Дуже сумує, навіть вчитися почав гірше, місця собі не знаходив, бачив сумні сни, коли Сіроманець змушений був далеко втікати від переслідування. Відстоює справедливість, говорить правду про дядька Чепіжного, котрий повбивав усіх вовків і переслідує Сіроманця. Хлопчик робить сміливі вчинки. Сашко невеликого зросту, але спритний, у мороз „засунув шапку у кишеню”, „скинув на сніг кожушину”, „махнув однією ногою, другою, валянки попадали біля кожушка в сніг” не звертає увагу на холод і пролазить у кузню, розрізає зав’язки і сприяє Сіроманцю звільнитись з полону. Ставить тварину в один ряд з немічною старою людиною, подався у далеку дорогу, щоб вилікувати незрячого вовка. Мова героя наповнена лагідними словами: вовчику, лизунчику, Сіроманчику. Сашко розмовляє з твариною як із другом. У багатьох розмовах вчувається розсудливість „…і що, його треба, виходить, убивати”,„так він живий і йому треба жити”, смуток за поведінку дорослих, що не хочуть зупинити дядька Чепіжного ,це ж нечесно – він один, а їх онде скільки ”. Він мріє, щоб вовк жив у них дома. Дуже дивувався, що його бажання не можуть зрозуміти дорослі. Тому, коли виросте, вирішив бути лісником.

    Сашко мені подобається своєю сміливістю, чесністю, добротою, щирістю. Це відчув, навіть, вовк, який став його другом і не раз повертався до Сашка.