На головному майдані черга постала ще о п'ятій годині, коли за вибіленими інеєм полями співали далекі півні та ніде не було вогнів. Тоді довкола, серед розбитих будівель, пасмами висів туман, але тепер, о сьомій ранку, розвиднілось, і він почав танути. Уздовж дороги по двоє, по троє підшиковувалися до черги ще люди, яких привабило до міста свято та базарний день. 
    Хлопчисько стояв одразу за двома чоловіками, які гучно розмовляли між собою, але у чистім холоднім повітрі звук голосів здавався удвічі гучнішим. Хлопчисько притупцьовував на місці і дмухав на свої червоні, у саднах, руки, позираючи то на брудну, з грубої мішковини, одежу сусідів, то на довгий ряд чоловіків та жінок попереду. 
    - Чуєш, хлопче, а ти що тут робиш так рано? - мовив чоловік за його спиною. 
    - Це моє місце, я тут чергу зайняв,- відповів хлопчик.
    - Біг би ти, хлопче, звідси та поступився своїм місцем тому, хто знається на цій справі! 
    - Облиш хлопця,- втрутився, різко обернувшись, один із чоловіків, які стояли попереду. 
    - Я ж жартую,- задній поклав руку на голову хлопчиська. Хлопчик похмуро скинув її. - Просто зважив: дивно це - дитина, так рано, а він не спить. 
    - Цей хлопець знається на мистецтві, зрозуміло?- сказав захисник, його прізвище було Грігсбі.- А як тебе звуть, хлопче? 
    - Том. 
    - Наш Том, вже він плюне як слід, вцілить, правда, Томе? 
    - Авжеж! 
    Сміх покотився людською шеренгою. 
    Попереду хтось продавав гарячу каву у тріснутих чашках. Глянувши туди, Том побачив маленьке жарке вогнище та юшку, що булькотіла в іржавій каструлі. Це була не справжня кава. її заварили з якихось ягід, зібраних на ланах за містом, та продавали по пенні за чашку зігріти шлунок, але мало хто купував - мало кому дозволяла кишеня. 
    Том кинув погляд туди, де черга зникала за зруйнованою вибухом кам'яною стіною. 
    - Кажуть, вона усміхається,- сказав хлопчик. 
    - Еге ж, усміхається,- відповів Грігсбі. 
    - Кажуть, вона зроблена з фарби та полотна. 
    - Правильно. Саме тому і здається мені, що вона не справжня. Та, справжня, я чув, була на дошці намальована, у давню давнину. 
    - Кажуть, їй чотириста років. 
    - Якщо не більше. Коли вже так казати, нікому не відомо, який зараз рік. 
    - Дві тисячі шістдесят перший! 
    - Правильно, так кажуть, хлопче, кажуть. Брешуть.  трьохтисячний.п'ятитисячний. Звідки нам знати! Стільки часу самісінька веремія була... І лишилися нам лише уламки... 
    Вони човгали ногами, поволі просуваючись уперед по холоднім камінні бруківки. 
    - Скоро ми її побачимо?- сумовито протяг Том. 
    - Іще кілька хвилин, не більше. Вони обгородили її, повісили на чотирьох латунних стовпцях оксамитову мотузку, все як слід, щоб люди не-підходили надто близько. І

У оповіданні Р. Бредбері «Усмішка» йдеться про знамениту картину Леопарді так Вінчі «Мона Ліза», про її загадкову усмішку