У оповіданні "Дорогою ціною" Михайло Коцюбинський, услід за Тарасом Шевченком, Нечуєм-Левицьким, опоетизував волелюбний дух трудящих України. Остап Мандрика був вихований на оповіданнях діда, "який ходив у Січ, а потім різав панів в Умані". Ті розповіді пробуджували в дитячій голові химерні мрії, вояцький запал. Остап не хотів змиритися з тим, що він, Соломія, дід - не більше, ніж худоба в пана. Він часто згадує, як катували сивого дідуся на стайні, як погрожував оббілувати і його самого пан. Остап любив кожну стежечку, кожний горбочок рідної землі, але жити в неволі - гірше смерті. Цією відчайдушністю у своєму прагненні до волі він нагадує козака Голоту, Миколу Джерю, героїв Шевченка. 

Та справжнім відкриттям в літературі було створення письменником образу жінки, не тільки покривдженої, стражденної, а й сильної, сміливої, здатної до боротьби за свою долю. "Ваша Соломія - то джерело під час спеки... то завдаток типу жінок, що уміють боронити себе", - так визначала цей образ відома громадська діячка того часу Н. Кобринська. Щоб бути справжнім товаришем Остапові, вона жертвує своєю красою, чудесними косами. Засмучені очі Соломії не покидають з того часу нашу уяву. Бачимо їх, коли з жахом стежить Соломія за високими вогняними горами палаючих плавнів і в останньому відчаї кличе тяжко пораненого Остапа; коли на човні разом з Іваном готує напад на турецьких козаків, щоб звільнити свого коханого; коли чорна безодня дунайської води заховує тіло... 

Дорогою, найвищою ціною заплатила Соломія за жадання бути вільною, гірку ціну дав за волю Остап: все життя списане на спині, а половина душі навіки залишилася в Дунаї. Такий трагічний кінець оповідання ще раз підкреслює волелюбність українського народу, його прагнення будь-якою ціною добитися свободи.