Моя мама лiкар. Один раз вона сказала менi, що завтра пiсля 
школи я пiду з нею на роботу, тому що ïй потрiбна моя допомога. Я з 
радiстю погодилася, тому що завжди любила такi походи з мамою. Ми йшли 
по заснiжених вулицях, i я думала: Що ж за допомогу потрiбна моïй 
мамi? Коли ми дiйшли до лiкарнi, я зовсiм заплуталася у своïх 
припущеннях. Ми зайшли у свiтлий кабiнет з табличкою Свiтлова М. И., i 
почався звичайний день дитячого лiкаря. Мама звичайним рухом надягла 
бiлий халат i запросила першого пацiєнта. Це був маленький хлопчик 
чотирьох-п'яти рокiв. I тут я зрозумiла, навiщо мама взяла мене iз 
собою. Щоб читати казки — так, щоб читати казки цим маленьким 
заплаканим пацiєнтам Я читала, маминi руки швидко рухалися з 
фонендоскопом у руцi вiд дитини до медичноï карти. Дитина 
заспокоювалася й уже не плакала, а навiть радо посмiхався. Я читала усе 
бiльш виразно, i дитяча особа менi посмiхалося у вiдповiдь. Мама уважно 
обстежила малят i робила запису в ïхнiх картках. Так ми вiдробили 
всю змiну, а коли йшли додому, мама сказала менi: Спасибi тобi, 
помiчниця. I я була безмежно вдячна мамi за те, що вона дала менi 
можливiсть вiдчути себе потрiбноï людям. I що з того, що я лише в 
сьомому класi?!