Чи можемо ми сказати: у нас є історія, отже, ми існуємо, здійснюємося буттям на цій землі впро довж століть? Якщо так, то й історія повинна постати перед нами не просто зібранням фактів минувшини, а сповнитися національним буттям, стати реальністю, а не німим свідком подій, що відійшли у минуле. Вона повинна стати світом, в якому любимо, надіємось, сподіваємось, а не вишукуємо виправдання своєму існуванню. Але як «світ» історія не є усталеною конструкцією чи моделлю минулого, а сповнена буттєвості і як така наділена усіма харак теристиками буття. Перш за все, це вимір можливого, тобто здатності змінюватись. Точніше, вона потенційно сповнена мож ливістю і як така може «проростати» не лише в сучасному, але й майбутньому. Найбільш рельєфно це постає у вигляді сталих структур ставлення до світу, що складають підвалини нашого національного менталітету. Саме у них прихована сталість «національної фізіономії» з усіма її позитивами й негативами. Формою такої усталеності, перш за все, постає традиція, яка за своєю суттю є не чим іншим, як минулим, включеним безпосе редньо в життєві процеси сьогодення. В своїй діяльності традиція — це особливий культурний механізм передачі досвіду. Як така, вона зорієнтована на минуле як реальне у своїй смис ловій наповненості, тому, безперечно, позитивна. Саме тради ція формує цілісність та безперервну послідовність людського буття. Вона передається від покоління до покоління як зразки практичних, символічних дій, гідних наслідування.