Я був дуже слабеньким учнем. Загалом через лінощі. Я не бачив для себе жодних «життєвих висот». 
     Батьки жаліли мене. Казали, що далеко не всім потрібна вища освіта. Не всім же бути вченими чи керівниками підприємств. «Знайдеш і ти, синку, своє місце у житті», — заспокоювали мене батьки. 
     «Місце у житті» хвилювало мене мало. Власне у мене було вже тепленьке і сите місце. Доросле життя маячіло десь далеко-далеко. Нам усім здається, що дитинство буде тривати вічно. Десь я прочитав, що на початку шляху кожній людині життя уявляється багатотомним романом, а наприкінці — коротким афоризмом. Підозрюю, що для багатьох ці афоризми звучать не так уже й оптимістично. 
     Коли мама записала мене у спортивний клуб, я намагався опиратися. Але не дуже — і тут узяли гору мої лінощі. 
     Спочатку мені дуже не сподобалось силкуватися. Потім якось непомітно звик. Однаково немає чим зайнятися. На підготовку домашнього завдання я багато часу не витрачав. Загалом звичка займатися спортом сформувалась у мене досить швидко. 
     А за півроку у мене виявились неабиякі здібності у спорті. Ось де був заритий мій талант. 
     Я вважаю, що талант є у кожної людини. Але не кожний про це здогадується. І не кожний здатний відкрити його в собі. Мені шкода таких людей.