Мені уявляеться як Тарас Шевченко, побачивши якіс бесчинства ворогів, будучи під сильним враженням, у часи, коли багато людей кували в кайдани, та багато родин із сіл не знали щастя, сидить десь на природі, відчуваючи весь гніт того часу, сидить і не може нічим вдіяти. В деякому відчаї, та розуміє що помре він и багато чого не зміниться. І все ж бажає аби його слова боротьби за народ було почуто, вороги були покарані, а люди (селяни з якими він ріс, та чиї страждання бачив) згадували його відчайдушне вріння всією душею до щастя на українській прекрасній землі.