ДІД МАТВІЙ

Онон біля пшеничних кіп дід Матвій гуси посе…

— Здорові були, діду Матвію!

— Здрастуйте!.,

— Як живете?

— Нічого собі!..

Тільки дід Матвій каже не «нічого собі», а каже дід Матвій про те, як він живе, посвоєму…

Дуже «круто» дід Матвій каже… Взагалі дід Матвій говорить дуже «кучеряво», і за кожним висловом і за кожним словом дід Матвій «загинає», і «загинає» так, що ніхто навкруги так «загнути» не може…

Великий дід у цій справі архітектор: у його стільки поверхів, з такими карнизами, з такими візерунками, що не балачка в діда Матвія, а мереживо, «богом», «душею», «Христомбогом», і «матір'ю» вимережане…

То змалку ще як почав панів лаять, та й по сі пори…

Хай і панів уже нема, та не відвикати ж дідові Матвієві в 73 роки!..

— Ото як викинув мене був батько отаким іще під лісу, так я встав, та як пішов, як пішов!.. А було мені тоді… Таке було — ні хлопець, ні парубок… Так за свій вік я й набачився, я й наслухався… Та нічого, не звалили. Живий. І житиму ще, бо наша тепер узяла…

Дідова тепер узяла…

Дід Матвій стоїть серед лану, а праворуч у його Псьол, а перед ним у його луг… І луг, і лан, і Псьол, і все навкруги, тепер «наша взяла»…

Стоїть дід Матвій, на ціпка спирається… Невисокий дід Матвій, у білій полотняній жилетці, в білих полотняних штанях, у чорнім картузі, на брови насунутім, і дивиться дід Матвій на всі чотири боки, дивиться своїми вже не зовсім прозорими очима… І ноги в діда Матвія вже трохи колесом, і хляпають по дідових Матвієвих литках коротенькі халявки. У чоботах дід Матвій, бо:

— Е! Колеться!.. Стерня колеться!..

А скільки ж оті дідові очі, тепер уже трохи непрозорі, за 73 роки поперебачили, а скільки дідові оті, трохи колесом, ноги попереходили, а скільки оті дідові порепані руки поперетягали, а скільки ота дідова Матвієва спина попереносила…

Може, через те й очі в його тепер слізьми миються, бо:

— Не вбачу вже тепер, трясця його матері, як колись бачив! Ліве слізьми береться й закисає!.. Трояндою казано промивати, промивав — не бере… Якби мені оце крашанку, я б у п'ять секунд вилікувався… З крашанки такий лік знаю, що намастю — й усе… І пройшло…

Може, через це й ноги діда Матвія трохи колесом, бо:

— Не вбіжу вже тепер, як колись бігав. Гуски іноді,— здохла б вона йому, — не наздожену!.. Таке…

І руки вже в діда Матвія не так косу цуплять, і спина в діда Матвія вже не так швидко і згинається, і випростується…

Тільки дух у діда Матвія, як і колись:

— Та не скорюся, їйбо, не скорюся… А як побачу неправду, так дивись: для неправди в мене цього й ціпка застругано… Так і порішу… Враз!