Десь зовсім близько від них невгамовно виводив свою пісню соловейко. Спершу, коли починав заливатися, здавалось, що у горлечку в нього билася маленька співуча намистинка. Короткий свист — і ось вона вже вискакувала з дзьобика і стрімко летіла над лісом, а за нею’вискакували такі ж самі намистинки, з всі вони нанизувалися у довгий невидимий разок. Потім нитка на тому разку рвалася і намистинки падали в лунке озеро: буль! будь! буль!.. Соловейкові жаль ставало їх, і він заходжувався ойкати, схлипувати. Далі сам же себе вмовляв: цить! цить! цить! цить! Швидко заспокоі’вшись, розщедрювався і без жалю розсипав навкруги коштовності: камінщ-само-цвіти, янтареві бусинки, червоні коралі, срібні сережки, золоті колечка. А як не ставало Тх, радісно дзвонив у прозорі кришталеві дзвоники, що ВИСІЛИ поряд на гілочці: дзінь! дзінь! дзінь!..

…Соловей сидів на тонесенькій калиновій гілочці, що схилилася од його ваги. Був дуже схожий на горобчика, лише тільце мовби трохи витягнуте. Очі чорні, великі. Як співав., злегка горбився, трішки опускав крильця, широко відкривав тонкий дзьобик, в якому ніби сердечко в дзвонику, бився гострий язичок, і все його крихітне тільце тремтіло й здригалося..,

Сонце вже підбилося на добрий людський зріст. В його скісних променях на деревах, у траві, у туго натягнутих ажурних павучаних сітках, ніби оті коштовності, що їх щедро розсияав по лісу соловейко, блищала, вигравала всіма барвами райдуги роса.

Запаморочливо пахли конвалії, черемха, шипшина.

Чи не вони ото й споїли своїми п’янкими пахощами всіх лісових птахів, що раптом вирішили позмагатися у співі з солов’ями?

Перші затягли свою нескладну пісеньку вертляві синички.

Цінь! Цінь! Цінь!—-застукали дзьобиками у прозорі скляні віконечка,

За ними вступили в змагання горихвістка, вівчарик, кропив’янка. А далі не стрималися й зозуля та іволга…