Поему «Кавказ» Тарас Шевченко написав під враженням від загибелі свого приятеля, полтавського поміщика Якова де Бальмена, на кавказькій війні. Поет відреагував дуже емоційно: в нього не було сумнівів, що ця війна загарбницька, несправедлива. Що війна ця нікому не потрібна, окрім імператора та його прихвоснів, що проводять свою колонізаторську політику та «ніяк не нап’ються крові». І крові пролилося вже стільки, що стало би «напоїти всіх!»

Початок поеми зображує картину людського горя на Кавказі. Поет уособлює горців Кавказу, і всі інші народи імперії в Прометеї, прикованому до скелі. Це міфологічний герой – борець за свободу та захисник людяності. Кожний день жадібний царський двоглавий орел прилітає та рве його серце. Але кожного разу це серце народу оживає і «сміється знову». Народ могутній, він нескорений. Незважаючи на тортури, він не вмирає, не втрачає серця та душі.
Шевченко щиро оплакує свого друга, який загинув «не за Україну, а за ката!».

Водночас поет гнівно нападає на тих, хто намагається не помічати над собою катування. «Кати знущаються над нами, а правда наша п’яна спить!».

Поет закликає до активної дії, до боротьби з самодержавством, і гостро засуджує тих, хто вважає існуючий стан речей нормальним. Як можна вважати себе культурною, освіченою, навіть віруючою людиною, і при цьому продавати та програвати в карти кріпаків. Таких и самих людей, навіть хрещених…

Тож без сумніву ця поема вразила мене також