З дитинства ми знаємо, що природа — це дар Божий, вона дає мам їжу, одяг, житло. Нам відомо, що тільки планета Земля та ми, її жителі, маємо цей величний дар. Інші планети Сонячної систе­ми — це великі пустелі, без жодного деревця та квіточки. Тому ми, безперечно, повинні цінувати її дари. Від нас природа потре­бує тільки трохи уваги та піклування, а не підкорення.

По-перше, естетичну насолоду людина дістає від краси й чис­тоти. Коли ж навколо бруд, то з часом людина сприймає його як щось звичне й переносить це сміття собі в душу. А це страшно. Тож довкілля потребує турботи. Наприклад, моя школа щороку проводить акцію «Екологічна стежка» в парку «Нивки». Здава­лося б, ця зелена оаза знаходиться в центрі міста, люди сюди при­ходять відпочивати, але навколо дуже брудно. Ось вам і підко­рення природи людиною! Складається враження, що жодного відвідувача парку це не турбує, люди н далі його забруднюють. Тож мій клас щороку бере участь в екологічній акції, збираючи сміття.

По-друге, природа віддячить сторицею тому, хто її любить. Та­ких людей вона робить добрішими й мудрішими. Переконливим прикладом з української літератури щодо наведеного аргументу вважаю дядька Лева з драмн-феєрії Лесі Українки «Лісова піс­ня». Він ретельно охороняв і розумів природу. Провівшії в лісі все життя, повірив, що природа — жива, тому ніколи не зрубав дерева, охороняв дуб. І ліс любив дядька Лева, даючи йому все необхідне.

Отже, не треба вдавати із себе володарів природи, яким усе дозволено. Потрібно схаменутися й зрозуміти, що природа не вічна, особливо коли ми так нищимо її власними діями. Потрібно берегти природу заради нащадків та життя на землі, а ще краще — навчитися жити з нею в гармонії.