Російський царат здавна зазіхав на цей «прекрасний, але дикий край». Уже Петро І розумів, яке значення мало б завоювання Каспійського моря і прилеглих до нього земель для воєнної та економічної могутності Росії. Активні воєнні дії за підкорення всього Кавказу ненаситній Росії розпочалися 1817 р. й тривали майже півстоліття (до 1864). Російська армія була неоднорідною: крім строкових солдатів у неї влилося багато кримінальних злочинців, усіляких авантюристів, хижих шукачів легкої наживи. Убивати, грабувати, руйнувати, нищити — стало їхньою професією, органічною потребою, засобом наживи. Для офіцерства різних рангів ця війна була доброю нагодою одержувати чини, ордени, монарші милості, багатства. Кавказька війна була дуже жорстокою. За наказом командування, озвірілі солдати руйнували аули, грабували майно тубільців, випалювали ліси, витоптували ниви й городи, вирубали сади й виноградники. Особливо жорстоко розправлялися з «непокірним» місцевим населенням. Чоловіків, старих людей убивали, а жінок, дітей, юнаків і дівчат продавали в рабство. Наприклад, тільки генерал Вельямінов за один лише 1823 рік продав у рабство ногайцям близько двох тисяч полонених кавказців по 150–250 карбованців за кожного. Він же утвердив звичай відрубувати голови горцям, за що платив солдатам по десять карбованців за одну, а черепи відправляли до Петербурга в Академію наук. Довгі десятиліття горці відчайдушно захищали свій край, але встояти перед численним і добре озброєним ворогом не мали змоги. Нечисленні поселення, які не чинили опору завойовникам (так звані мирні), були пограбовані також, а їхні мешканці перетворені в напіврабів, проте й серед них убито чимало. На «звільнених» землях царі селили «надійних людей»: росіян, козаків, «героїв» та інвалідів цієї війни, усіляких злочинців і приблуд. Найплодючіші землі дарувалися російським дворянам.