Ще не так давно – десь із сто років тому – по дорогах України з настанням весни тяглися на південь валки чумаків. На всі боки лунали степом розлогі пісні: Ой із-за гори, із-за кручі Та скриплять вози йдучи. Та вози скриплять, та ярма бряжчать, А воли ремиґають. А попереду та чумаченько Та й у дудочку грає. З другої половини XV і до кінця ХІХ століття в багатьох місцевостях України після хліборобства і скотарства одним із найпоширеніших занять сільського населення було чумакування. У давнину поклади кам’яної солі в Україні не були відомі, тож по сіль їздили до Озовського та Чорного морів, пізніше – до Галичини й Волощини. Спочатку тих, що возили сіль, називали просто „люди”, потім – „соленики”, а від XVII століття – „чумаки”. Десь із того часу в Криму татари ввели плату за сіль (раніше її брали безплатно). Через це виникали сутички між солениками та місцевим населенням. Походження слова „чумак” досі невідоме, хоч сам промисел чумакування був поширений по всій Україні. Чумаків, які возили сіль із Галичини, називали „коломийцями”. Від кінця XVIII століття на Озовське узбережжя, Дін, Волгу їздили по солону й сушену рибу. Окрім цих, чумаки стали перевозити за плату й інші товари: зерно, деревину тощо. Таким чином з торгового промислу чумакування переходить у торгово-візницький. Дослідник чумацтва Іван Рудченко писав, що в Україні не було села, де б кілька родин не чумакувало. Завдяки чумакуванню значна частина селянства втягувалась у торгівлю, що сприяло налагоджуванню зв’язків між різними, навіть віддаленими місцевостями.