Поема  Лесi  Украïнки "Давня казка"  побудована на  суперечностях  мiж
двома героями Поетом i лицарем  Бертольдом  тобто  мiж  силою  мистецтва
слова   та   силою   влади   й    примусу,    мiж    силою    духу    та
орiєнтацiєю  на  матерiальне.   Створенi  авторкою
образи є нiби уособленням двох протилежних точок зору на свiт,  на
мiсце людини в свiтi. Героï поеми мають рiзнi цiнностi,  вболiвають
за  рiзнi  подiï. Читач  одразу  бачить,  що
вiдмiнностi мiж вдачами цих персонажiв принциповi. Вже в першiй  частинi
твору Поет говорить про своє життя: вiн почуває себе вiльним
i багатим.  Його  думи  несуть  його,  куди  вiн  захоче,  за  допомогою
своєï  творчоï  уяви,  особливого  свiтосприйняття  вiн,
здається, може осягнути весь свiт, тож весь свiт належить Поетовi.
Поет  не  вiдчуває  себе  самотнiм  чи   нещасним:   його   завжди
оточує молодь яка дослухається його слiв, подумки вiн завжди
з людьми, з народом, з природою. Бертольдовi важко це зрозумiти. Авторка
так характеризує свого персонажа, лицаря Бертольда:
Був вiн гордий та завзятий,
Але ж тiльки на упертiсть
Та на гордощi багатий.
У життi ж Бертольд  має  зовсiм  iншi  цiлi,  вiн  приземлений  та
практичний. I здавалося б, нiчого немає поганого  в  практичностi,
але така тонка межа мiж життєвою  практичнiстю  та  приземленiстю,
бездуховнiстю. Лицаревi важко оцiнити щось, що не можна побачити:  краса
духу, сила мистецтва видаються йому фантомами, iлюзiями:
Я б вiддав отой химерний
Твiй таємний свiт надхмарний
За наземне справжнє графство,
За пiдхмарний замок гарний.
Але коли лицар чує слова поета, навiть вiн не може  встояти  перед
ними, навiть вiн визнає силу слова:
Довго й лицар слухав пiсню,
Далi мовив на вiдходi: Що за дивна сила слова!
Ворожбит якийсь, та й годi!