Образ Роксоляни (під цим іменем Настя
Лісовська увійшла до історії) в романі Осипа
Назарука поєднує і вигадку, й факти. Але
найважливішим, що спробував відтворити
письменник, на мою думку, є неоднозначність
постаті української дівчини, що стала
турецькою султанкою. Що привело її до
влади? Розум? Так. Кохання? Так.
Підступність? Так. Але чи маємо ми право, з
точки зору сьогодення, хоча б якимось чином
засуджувати дії Хасеке-Ель-Хуррем-Хатун (ще
одне ім'я Роксоляни)? Чи могла вона в умовах
середньовічного мусульманського світу чинити
по-іншому? Можливо, вона просто намагалася
вижити, захистити своїх дітей?
У будь-якому випадку Роксоляна заслуговує
на пошану і пам'ять нащадків, адже її життя є
яскравою ілюстрацією, як в умовах
невідомого чужого світу людина не тільки не
втратила оптимізму, але й досягла певних
висот. Напевно, хтось скаже: «Фатум! Доля!»
Можливо, але згадаймо, скільки зусиль
доклала Настя, приміром, щоб здобути освіту,
як виявила кмітливість у найскладніших
розмовах (хоча б із монахом-відступником чи
з мусульманськими мудрецями), скільки
сміливості показала перед підданими
падишаха, йдучи до його палат, скільки
патріотизму виявила, відстоюючи своє право
на віру тощо.
Тож пам'ятаймо історію й учімося з неї
найкращого. А історія Роксоляни учить нас
бути цілеспрямованими, одначе, зважати, що
не завжди мета виправдовує засоби.