М. Вороний, звертаючись до побратима по перу Івана Франка, викладає свої погляди на життя, на місце і завдання в ньому, на поезію. У житті є велетні-гнобителі і генії-визволителі. Він воліє йти за генієм до бою. Поет бореться своїм щирим словом, не чекаючи слави, нагород, наражаючись на небезпеку, і йому прикро, що поряд ^стають, теж немовби до бою, «а справді для пихи своєї 3 порожнім серцем фарисеї І паперовими мечами Вимахують над головами».

Проте не можна увесь час боротися, від цього серце озлоблюється, черствіє. Тому звернення до вільної поезії — це «не дурниці», це душі відрада, «найкращий скарб душі». Ніщо поетові не чуже, він іде «за віком», залишаючись при цьому цільною, гармонійною натурою.