Дух непокори i свободи живе в серцi тiльки тiєï людини, яка усвiдомила себе 
сином рiдноï землi, рiдного краю. I це найсвятiше почування "живить надiю, 
певну вiру в iдеали". Про це святе почуття людини i йдеться в одному з 
найпатрiотичнiших творiв 
- поемi Миколи Вороного "Євшан-зiлля".
В основу сюжету покладено легенду з лiтопису. Сина половецького хана князь 
Володимир узяв у полон маленьким хлопчиком. Зростала дитина у багатствi, маючи 
усе, бо князь:
Оточив його почотом 
I розкошами догiдно 
- I жилось тому хлоп'ятi 
I безпечно, i вигiдно.
Сите i безтурботне життя на чужинi поступово стирало у пам'ятi рiдних людей, 
степ, звичаï, i ханський син забув мову батькiв, почав "край чужий, чужi 
звичаï як за рiднi уважати". Зачерствiло його серце, переродилася душа. Не 
вражає юнака пiсня посланця:
Там, де пустка замiсть серця, 
Порятунку вже не буде!..
I все ж пахощi гiркого полину примусили серце забитися швидше, вони допомогли 
прокинутися найсвятiшому почуттю 
- любовi до рiдного краю. "Рiдний степ 
- широкий, вiльний" "раптом став перед очима, з ним i батенько нещасний". I вже 
нiщо не могло зупинити юнака: нi розкiшне життя, нi багатства, нi почестi. Вiн 
зрозумiв, що найдорожче для людини 
- ïï рiдна земля i воля в рiднiм краю:
Краще в рiднiм краï милiм 
Полягти кiстьми, сконати, 
Нiж в землi чужiй, ворожiй 
В славi й шанi пробувати!
Проблема, порушена в поемi, залишається актуальною i сьогоднi, бо розкидала доля 
украïнцiв по рiзних куточках земноï кулi. Блукають вони у пошуках щастя, 
не розумiючи, що знайти його можна тiльки на рiднiй землi:
Де ж того євшану взяти,
Того зiлля-привороту,
Що на певний шлях направить, 
- Шлях у край свiй повороту?!