Любов  —  радість,  любов  — джерело натхнення. Споконвічна тайна людського буття. І щасливий той, хто спізнав у своєму житті силу цього дивного почуття. Від Ярославни, від «Слова о полку Ігоревім» через народний епос, поезію середніх віків і класику вічна тема любові прийшла до нас. Серця під впливом божественного почуття несуть дар життя і поезії… Петрарка, Шекспір, Шевченко, Пушкін, Франко, Леся Українка, Сосюра, Павличко, Ліна Костенко…Людина, серце якої не плакало від солодкої муки, душа якої не боліла коханим ім’ям, не може зрозуміти цього прекрасного почуття. А якщо Бог нагородив її цим неоціненним скарбом, то народжується диво-поезія, якій судилося стати безсмертною. І не один закоханий повторював печальні Франкові слова, де і «розпука», і «невтишима тоска», де «любов… плаче так гірко». Кохання робить людину красивішою, облагороджує її. У душі виникає щось незбагненно-животворяще, народжується світ краси і величчя. Це любов водить сонце і світила, цс вона є володаркою усього досконалого, «любов душ. — це лад, це ум природи», — стверджують поети світової класики. Любов омиває наші серця цілющим дощем, ростить добро і завше стверджує в людині людське, вивищує нас над злом. Любов дарує хвили: ч радості, дарує світло і тепло. І ніхто не в силі від неї відмовитися, не прийняти її.