Ігор Святославович для автора є втіленням князівських доблестей. Він мужній, сповнений «ратного духа». Жадоба «испити шеломомь Дону», почуття воїнської честі відтісняють страшне віщування — затемнення сонця. Справжній лицар, він ігнорує недобрі прикмети, вважає, що краще вмерти від меча, ніж потрапити в полон.Ігор молодий, гарячий, відважний, але необачний. Він сміливо веде на ворога свої полки, не зважаючи на страшні віщування. У таких людей сильний розум програє в боротьбі з бажаннями. В взагалі чи була ця боротьба — розуму і бажання, боротьба, без якої духовна основа образу під сумнівом? Можна думати — була. Описуючи першу перемогу Ігоря над половцями, автор у підкреслено гіперболічних рисах показує її результати: руські воїни захопили стільки здобичі, що дорогими тканинами та одягом мостили болота. А Ігор із цієї здобичі взяв для себе тільки бойові знаки ворога.Високе благородство Ігор виявляє під час вирішальної битви, коли він в розпалі бою «заворачает» полки на допомогу брату Всеволоду, що теж виступає лицарем.Автор виявляє до Ігоря любов і симпатію, називає його соколом, сонцем. Коли Ігор потерпів поразку, печалиться вся природа, вся Русь. Розповідаючи про втечу і повернення Ігоря з полону, автор особливо виразно виявляє своє співчуття до нього. У творі контрастно стикаються дві антагоністичні сили, що виявляються в різних образах: Ігор — це «св'Ьт світлий», а Кончак «ч*крньій ворон»; напередодні битви «чрньїя тучя с моря идут, хотят покрьіти 4 солнца». Зате, коли Ігор повертається на Русь; знову «сонце свьтится на небесь».