Жили колись два брати — багатий і бідний. От бідний помер, а син його якось запитав у дядька, як краще жити — правдою чи неправдою.

Дядько сказав, що, звичайно ж, неправдою, бо на світі залишилася сама тільки кривда. Засперечалися племінник із дядьком і вирішили піти в людей попитати.

Пішли вони дорогою. Хто не зустрічався — чи заробітчанин, чи пан, чи піп — усі казали, що неправдою жити краще.

Довелося небожеві (племінникові) віддати багатому дядькові худобу, як домовлялися, й зостатися голому, босому та голодному. Вирішив хлопець повіситися з горя. Пішов до лісу, а там вовк його налякав. Заліз небіж на дерево, сидить, а тут чорти позбігалися —хваляться, хто яку капость людям зробив і як можна від тієї напасті позбавитися. Наслухався всього того хлопець та й пішов людей виручати. У місті загатив греблю деревами навхрест, як чорти казали, й отримав винагороду — сто карбованців і пару коней з коляскою та кучером, її іншому місті викопав кущ малини й забезпечив усіх водою, якої вже давно там не було. Городяни наділили його всіляким багатством. Далі парубок пішов королівську дочку лікувати. Зробив усе, як у чортів підслухав, — і королівна одужала. На радощах віддав Король дочку за того парубка. По смерті старого короля молодий і королевич став на його місці.

Якось у це королівство приїхав купець — його дядько. Племінник його одразу впізнав, а дядько — ні. Як закінчив купець торгу-пати, покликали його до королівського палацу. Тоді й признався король, що він — той самий небіж, який безвісти пропав. Сказав ще, що правдою все-таки краще жити, ніж кривдою, та й розповів свою історію.

Дядькові стало заздрісно — захотів він стати ще багатшим. Пішов до лісу на те саме місце, то чорти його там і вхопили.