У вiршi-присвятi «Iвановi Франковi» М. Вороний, звертаючись до побратима по перу Івана Франка, викладає свої погляди на життя, на місце й завдання в ньому, на поезію. Вороний намагається розiбратись, чи має поезiя бути зброєю в руках митця, чимистецтво має вiдтворювати тiльки прекрасне. У житті є «велетні-гнобителі» і «генії-визволителі». Він воліє йти за генієм до бою. Поет бореться своїм щирим словом, не чекаючи слави, нагород, наражаючись на небезпеку, і йому прикро, що поряд стають, теж немовби до бою, «а справді для пихи своєї з порожнім серцем фарисеї І паперовими мечами Вимахують над головами». Проте не можна увесь час боротися, від цього серце озлоблюється, черствіє. Тому звернення до вільної поезії — це «не дурниці», це душі відрада, «найкращий скарб душі». Вiн доходить висновку, що митець не маєправа не реагувати на суспiльне життя, не боротись за щасливе майбутнє, але водночас душа прагне пiзнання «надземного», охоплення неосяжного, тому й цю потребу митець має задовольнити:Моя девiза йти за вікомI бути цiлим чоловiком!