Вранці до конюшні прийшов Степан. Він майже не спав цієї ночі. Шкодував, що погано повівся з конем. «Цей Шептало, він не такий, як усі інші кони. Він білий, а значить – розумний кінь. Він може мислити, як людина. Я і раніше про нього це знав, а зараз зрозумів остаточно. Мені іноді здається, що він розумніший за мене. Хоча що ж тут дивного. Він у цирку служив, як і його предки. А я хто? В школі вчився мало, та й то ледаря ганяв. Не маю нічого, в житті добра ні від кого не бачив. Чи міг я бути іншим? Але відтепер навіть я дещо зрозумів. Не посилатиму я Шептала на важку роботу, буду його відпускати трохи на волю. Нехай в степу розважиться трохи, згадає дитинство». І брудний чоловічок з корявими землисто-сірими руками підійшов до Шептала, вийняв з кишені морквину, обтер рукавом та подав Шепталові.
- Вибач!