Пізньої осені оголилися дерева та кущі. Відразу навкруги стало багато простору та повітря. Але це не дуже втішає, бо сонце вже рідко світить. А якщо воно світить, то вже майже не гріє. 

Кожного дня зі свого вікна я бачу одну ту ж саму осінню картину. Зазвичай небо сіре, похмуре, ніби налите свинцем. Останні птахи відлітають на південь: тільки й видно мандрівників у височині. Залишаються лише птахи, такі ж сірі, чорні та коричневі, як івесь пейзаж навколо. Це ворони, горобці тощо. Яскраве листя, яке ще донедавно встеляло землю яскравим килимом, набуває сумного темно-коричневого кольору.

Часто йдуть дощі, тому в провулці за моїм будинком розводиться грязюка. Іноді вона підмерзає вночі, бо ночі стають все холоднішими. Де-не-де випаде в листопаді гарна сонячна днина. Всі зустрічають її як рідну, цінуючи сонце! А ще нещодавно, влітку, ніхто не звертав на таке уваги.

Пізньої похмурої осені добре сховатися в теплій домівці з яскравим електричним освітленням. Добре пити гарячий чай біля комп’ютера та слухати, як стукотить холодний дощ по віконних шибках. Чути, як надворі дме холодний вітер, хитає деревав палісаднику та гудить на електричних дротах. З вікна видно, що перехожі з парасольками чи в капюшонах майже біжать вулицею, щоб скоріше дістатися додому.