Ледь-ледь  розвиднілось,  у конюшню прийшов Степан. Всю ніч він не  спав - не мав спокою через коня. Його тривожили думки. То були справжні муки совісті.
- Нащо було коня батогом бити? - картав він себе. - Хіба я не знаю, що то за кінь? Знаю. Це білий кінь, це ж майже людина. Він же розумніший за мене. Та й то правда - він з циркових коней, а я? Що я бачив у житті? Виріс сиротою, без батька. Вчитися - не вчився, у школу не було в чому ходити. Все життя - чорна робота від ранку до ночі. Може, тому я такий злий? Єдине, що люблю і знаю - коні. Так ось, коня ні за що образив. Ну, тепер все буде інакше. Нехай тільки я його знайду. Не любить він привід крутити - не посилатиму. І до міста нехай інші їздять. Буду його інколи відпускати самого попастися, нехай дитинство згадає.
   І незугарний чоловічок з сіро-землистим обличчям та брудними корявими руками, обягнувши на голову сірого пом*ятого кашкета, подався у степ - шукати Шептала.