Селянське повстання 1768 року  на Україні відоме під назвою Коліївщина. Термін “коліївщина” був вимудруваний не самими повстанцями, а уніатськими ксьондзами, які перетворили польське слово “жезь” (“різня”) на український еквівалент “коліївщина” (від “колоти” списом чи ножем).
Напад гайдамаків на Умань згадується в 1737 році. Тоді вони захопили і пограбували місто. Наступні набіги гайдамаків на Умань  супроводжувалися жорстокою розправою над ними [1; 97,133,137,254]. Згодом гайдамаками назвали також учасників повстання 1768 року, а саме це повстання – “гайдамаччиною”, “різнею”, “уманською різнею”, “коліївщиною”.

Здобувши Умань, повстанці готувалися до поширення повстання. Залізняк розсилав по Правобережжю універсали, в яких закликав до продовження боротьби. Ось, наприклад, в одному з них говорилось таке: “Кидайте хати, жінок, улюблених дітей, не тужіть за ними, бо скоро побачитесь. Дасть Бог перемогу і будете вільними” [2; 374]. В таємницях царської дипломатії вони не зналися і вважали, що російський уряд у 1768 році був зацікавлений відібрати у Польщі українські землі. Тож необхідно було допомогти братам по вірі визволити Україну і підняти український народ проти шляхти. Коли загарбників проженуть, тоді борців за волю України прийме цариця.

Отже, огляд історіографічних джерел про гайдамаччину дозволяє виокремити три точки зору її трактування: польську, російську та українську. Українська історіографія (М.Максимович, В.Антонович, М.Костомаров, М.Грушевський та інші) висловлювала народну точку зору на рух, тому й заганялася польською та російською владою в глухий кут заборон  і забуття.   Висвітлення гайдамаччини в польській та російській історіографії мало тенденційний характер, оскільки виправдовувало політику загарбників.