Андрій Малишко

   В завійну ніч з незвіданих доріг,
Від злих заграв і переправ жорстоких,
Мене тривожать дальні голоси
 Живих і мертвих, знаних і забутих;
 З обличчями, притертими, як пил,
 З корінням рук, з півкулями зіниць,
В пороховім завзятті, як в надії,
Ті голоси вплітаються вночі
У дерево, в невкриту сизу воду,
 І спопеляють камінь жаром слів,
 І спопеляють серце.
 — Не забув?
                   Не кинув нас на муку і розпуку?
Вставай, іди! — І я встаю, мов клен,
                      Пронизаний очима й голосами...