Мова рідна, як море, – безконечна, могутня, котить свої лексикони, яким немає кінця-краю.В рідній українській мові таїться мудрість віків і пам’ять тисячоліть. У ній ми чуємо зойки і відчаї матерів у годину лиху, переможний гук воїнів-хлопців у побідну годину; в ній – пісня дівочого серця в коханні. У мові мого народу – його щирість, радощі й печалі, його труд і піт, кров і сміх, безсмертя його. А як тішить серце гумористичне слово мого народу. Тоді здається, що саме українське слово і є найдужчим і найбагатшим, бо словом іншої мови так не скажеш. Тому-то слово українське є і захистом, і гордістю, і розрадою в годину смутку. А яке слово українське вагоме в годину гніву, воно тоді гримить та клекоче, як блискавка. А ніжне слово «коханашроймає серце, манить своєю лагідністю та ласкавістю, здається, що ти після такого слова сказаного власне тобі, – найкраща, найщасливіша людина на світі. Воно повертає тебе прибудь -якому настрої до життя, до діяння. С. Плачинда писав: «Єдина печаль проймає, що не вистачить життя переплисти тій мовний океан. Бо ти є Вічність. Ти є Правда, Добро і Краса народу нашого».