Напевне, в Україні не знайдеться жодної людини, яка у своєму житті хоча б раз не перегорнула сторінок «Кобзаря» Тараса Шевченка. Творчість цього поета можна не любити, можна критикувати, можна ставитися до неї із великою любов'ю... У будь-якому випадку байдужим вона не залишає нікого. 
У чому ж феномен нашого великого митця? Чому і сьогодні, майже через півтора століття після його смерті, твори, написані Великим Кобзарем, хвилюють, навчають, тривожать душі? 
Син кріпака, сирота змалку, талановитий юнак, що не має змоги розвинути свій талант художника... Про ці факти з життя Тараса Григоровича ми знаємо давно. Повторюємо їх як завчену раз і назавжди інформацію, анітрохи не замислюючись над їх справжньою сутністю: яку ж силу духу слід мати, щоб у таких замовах не зламатися, не збайдужіти душею, не зчерствіти серцем, а все Думати і піклуватися про свій народ? 
Знаємо і те, що Шевченкові не судилося спокійного життя до останніх днів, до останнього подиху.

Неодноразово ми чуємо "Шевченко"... Хіба це слово означає тільки письменник, художник? Звичайно ні. Тарас Григорович крім цього був людиною з великим, щирим серцем. Справжнім патріотом! Він був у засланнях, казематах... І незважаючи на заборони про українську мову він писав. Писав гарно,щиро,від всієї душі. Шевченко любив все що було українським, родинним. Він любив матір, батька, Дніпро,лани, сади...Можна перераховувати до безкінечності. Тарас йшов своєю дорогою гордо, недивлячись на те, що втратив мати в такому ранньому віці, а потім ще батька. Переживши на своєму житті не мало, він створив безцінну, неймовірну, мудру книгу часу - "Кобзар". В ній втілені смуток й горе, радощі й тривоги,зболений, сердечний крик душі. Висновок такий: потрібно брати приклад з Тараса Григорвича і в ніякому разі не забувати те, що ми повинні мати Шевченка в серці!!!